Патріарх української філософії Мирослав Попович презентував свою нову книгу "Григорій Сковорода: філософія свободи".

"Весь світ спить, - казав Сковорода триста років тому. - І ще довго спатиме, якщо не прозріє, що матерія - це пітьма й обман, якщо її не оживляє світло Духу". Так, ХХІ століття мало схоже на XVIII барокове. Але "сковородіанство" з його апелюванням до Духу й Серця - саме те, чого, можливо, нам зараз бракує...

Мирославе Володимировичу, що ви думаєте про нинішніх гравців на політичному полі?

При усій персоніфікованості наших політичних сил у більшості з них немає обличчя - я маю на увазі чітку ідеологію, ідеї. Суспільство має потребу в ідеологічно розмежованих партіях! У нас же, за кваліфікацією того, що говорять політики, - три великі праві консервативні партії: Партія регіонів, БЮТ і "Наша Україна"... Це при тому, що всі вони так чи інакше використовують ліві гасла, роблять ліві дії - це тому, що справжньої лівиці у нас немає... Тобто ідеологічно між всіма ними якихось засадничих протиріч немає.

Звичайно, БЮТ із Тимошенко схиляється до лівоцентризму, в той час як партія Віктора Ющенка - людини романтичної і консервативної за своєю духовною структурою - скоріше правоцентристська. Фактично тому йому близькі й певні кола із Регіонів - вони теж по суті правоцентристи. Якщо всі вони розвиватимуться, чіткіше оформляться ідеологічні течії, й люди матимуть чіткі політичні симпатії, тоді справді можна буде апелювати до серця...

А зараз не можна апелювати до серця, як це робить Юля?

Якби йшлося тільки про ті її сердечка, вона давно була б осміяна. Юля за своїм характером - людина, яка прагне підкорити історію: працює як віл, не дуже вірить своїм підлеглим, у все втручається... Для неї не має значення, куди її приймуть - в Соцінтерн, куди вона хотіла, чи у праву Європейську Народну партію, куди прийняли її "Батьківщину". Для Юлі важливо, щоб люди відчували у ній свою, тому вона й робить усе це - віддає вклади Ощадбанку, підвищує соціальні виплати тощо. І вона сьогодні перший кандидат у Президенти!

Так, але чим все це може скінчитися? Адже економісти хапаються за голову - мовляв, такий популізм на користь населення просто доб'є економіку...

Думаю, її кроки - зокрема з виплати вкладів Ощадбанку, матимуть швидше позитивний економічний ефект: це хоч трошечки розширить наш внутрішній ринок. Адже не можна робити серйозні реформи в дуже бідній країні! Нехай людина дістане ті гроші - оту так звану "Юлину тисячу" - і хоч м'яса на базарі купить. Вона ж того м'яса, може, місяцями не бачила! Ці виплати стануть небезпечними тільки тоді, коли буде занадто велике "грошовпускання" на ринок, а цього, вочевидь, якраз вдасться уникнути. Хоча, звичайно, у всьому цьому є певний момент подачки, риби замість вудки, але...

Знаєте, попри те, що лунають заклики про "закон один для всіх", влада продовжує жити так, як жила, не боячись відповідальності. Отам дійсно аномія - таке враження, що їм можна вбити, вкрасти, обманути, і при цьому їм не соромно. Чим може загрожувати втрата довіри до влади?

Я б сказав, що це - радикальна небезпека, яка нас чекає. Бо якщо люди не мають любові до влади - це півбіди. Якщо ненавидять - теж півбіди. Але якщо вони індиферентні до влади - то це справді дорога в хаос. Бо ненависть - активна позиція: щоб ненавидіти, треба любити. А коли байдуже, то, по-перше, дійсно, дозволено все, а по-друге - ігнорується брехня, злочин тощо.

Усе це тим дивовижніше, що саме цей шлях до краху пройшла й радянська влада - через втрату довіри до її функціонерів, констатацію їх аморальності. Коли втрачається етичний бік влади - це кінець! І в мене складається враження, що наша нинішня влада цього не розуміє! Я бачу, що є примирення з тим, що всім правлять гроші й що це нормально.

Чи можна говорити, що назріває велика криза влади?

Не думаю. Якби це невдоволення не відображалося на самій політичній владі, це дійсно було б так. Головною ознакою суспільного відчуження була певність у тому, що нічого змінити не можна. Сьогодні ж у людей назріває відчуття, що щось змінити можна, вони починають відчувати себе господарями у своїй країні. І в цьому велика надія!

У суспільстві є запит на порядок, на сильного лідера. У політикумі точаться розмови про те, що Україні потрібен сильний президент. Це дійсно так?

Нічого страшнішого сьогодні, ніж сильний президент, для України немає! Тому що наївно вірити, що сильний президент вибудує податкову поліцію, пильнуватиме за міліцією - від дільничного до генерала, і що завдяки йому всі будуть чесними. Яким би золотим не був президент, коло нього завжди матимуть шанси з'явитися мерзотники, які й заправлятимуть усім. Звичайно, сьогодні в суспільстві є бажання сильної руки, нагорі теж є прагнення перетягнути всю владу в якісь одні руки - чи прем'єрські, чи президентські... Але я все-таки сподіваюся, що не буде таких трагічних рішень...

Чому знову посилився інтерес до постаті Григорія Сковороди? Як Сковорода з його "садами божественних пісень" може придатися у нинішньому світі, де панує цинізм і прагматика?

Сковорода підходив до світу, як до пастки: він знав, що людина мусить грати певну роль, бо такий світ. Але хотів, щоб людина сама обирала й писала свої ролі: саме в цьому сенс його "світ ловив мене, але не впіймав"! Кожен може і повинен прагнути до того, щоб самому писати п'єсу свого життя, самому вибрати покликання до душі й серця... І тоді можна віднайти свою внутрішню сутність.

До речі, покликання німецькою - Das Beruf, професія. У світлі протестантської ідеології - і в Кальвіна, і у Лютера, Beruf - не просто фах, а саме покликання, іскра Божа, яку потрібно відчути в собі й виплекати. Сковорода створив утопію, але на відміну від, наприклад, утопій світового комунізму, вона нікого не гнітить і ні до чого не змушує...

Таким чином, він - своєрідний антифаталіст, який не мириться з тим, що судилося: людина у нього - творець, а не раб долі й обставин. Можливо, найважливіше для сучасного українця й України - не миритися з тим, що "знову втрачено шанс", а "своє робити й далі йти"?

У цьому відношенні Сковорода - дуже характерна постать: він козак, вільний чоловік! По суті справи, у його позиції, у його посланнях йдеться про відчуття людської гідності як найвищої цінності. Так, можна витримати голод і спрагу, тортури й навіть смерть, якщо не страждає людська гідність, якщо маєш відчуття, що залишаєшся Людиною!

До речі, Сковорода ніколи не був аскетом, не був він і ченцем - навпаки, не сприймав чернецтво, яке, бувало, вело не зовсім гідний спосіб життя. Його перенесення всього вартісного всередину людини - не втеча від світу: навпаки, світ його цікавив! А внутрішню свободу він розумів як здатність самому приймати доленосні рішення - рішення, не нав'язані й не зумовлені ніким і нічим!..

Приймати такі рішення стосовно себе й свого життя - велика духовна праця. Чи можливо залишатися сковородинцем, коли йдеться про прийняття доленосних рішень для держави, свого народу? Чи у політиці неминуче макіавеліанство чи його подоби?

Те, про що говорить Сковорода, - це Сад Божий, до якого треба прагнути, це, як казав, своєрідна "божественна утопія". Звичайно, вона навряд чи придасться як рекомендація політикам. Просто він виходить із певних універсальних умов і вимог, чинних завжди і у всі часи, - умов, які людство не має права ігнорувати. Якщо ти хочеш перебудувати суспільство - навіть заради всезагального щастя не можна йти по трупах.

Власне, те, про що говорить Сковорода, - новий спосіб подати й пропагувати ідеї доби раннього християнства: це Діонісій Ареопагіт і Максим Сповідник. Ці ідеї полягають в тому, що зла як такого у світі немає, а є брак добра: по суті, зло є наслідком втрати добра, а зла як маніхейської сутності, якій протиставляється добро, просто не існує!

До речі, Сковорода дуже ризиковано, як на ті часи, говорив про Бога: мовляв, Бог - це не те, про що розповідається у Біблії, а всі чудеса, які приписують Христу, сотворіння світу за шість днів, називав лжею. Тому його й боялися впускати в монастирі, а вірші довгий час друкували тільки масони. А він просто казав, що Бог може бути тільки між людьми, які люблять, - якщо немає любові, немає й Бога, і починається зло.

До чого я веду? До того, що кожен реформатор суспільства повинен наближатися до Бога не своєю всевладністю й всемогутністю, а любов'ю до людей. Якщо політичний діяч не має щирого серця, яке стікає кров'ю, він є носієм зла, дияволом...

Так, серце може стікати кров'ю, але можна, коли це потрібно, просто дуже переконливо розповісти, як саме воно стікає, і цього буває достатньо. Так чи інакше, політикум - егоїстичний світ, який живе паралельним життям із світом людей, заради яких там, наверху, мало б боліти серце...

Соціологи говорять нині про відчуження, яке навіть можна виміряти: навіть не про розчарування, а саме відчуження ідеї, мрії, яка стає реальністю, але не відповідає очікуванню. Це, як і власне розчарування, може стати приводом чи не для ще більшої гіркоти. Чим це загрожує? Тим, що акції, які відбуваються, дії людей втрачають для них сенс: людина починає сумніватися в мотивації власних дій, самовідчужується.

І коли ці процеси захоплюють широке коло мотивів і верств, настає аномія - втрата моральних законів. Коли все піддається ревізії, втрачається самоочевидність простих істин - "Не убій!", "Не укради!" і т.ін. Ці процеси почалися з перебудовою, коли у людей з'явився страх перед майбутнім. Так, суспільство охопила аномія, але не можна сказати, що воно розпалося на шматки: так, люди втратили віру і впевненість у багатьох речах, але ще не втратили надію, сподівання...

Так, Помаранчева революція була духовним підйомом для людей, а розчарування й гіркота відчуження були неминучими - незалежно від того, що робили б чи не робили наші політичні постаті. Бо їхня діяльність, що б там не було, - всього лиш реальність, яка не може здійснити чудо уже на завтра. Цінність того, що відбулося три роки тому в іншому: люди відчули грань, за яку не можна переступати, інакше станеш тим самим бидлом і "козлами"... Оце було на Майдані, і це залишиться незважаючи ні на що - відчуття гідності! Звичайно, ще будуть розчарування, особливо у молоді, яка більш радикальна й нетерпляча, але грань, де є можливість опору, окреслена...

Гадаєте, не слід драматизувати те, що відбувається зараз у політикумі й дотичних до нього речах?

Я сказав би, що все поступово і потихеньку рухається в потрібному напрямку. Візьміть хоча б такий момент: жоден президент не пішов з кров'ю, все було як слід - враховуючи, звичайно, тиск демократично налаштованих мас. Змінювалися парламенти, прем'єри, але все йшло без кривавих інцидентів. І питання все-таки не вирішували ні великі гроші, ні велика влада.